Лізарди. Війна

Перед вами кілька історій з Маріуполя, Миколаєва, Ірпеня, Київщини та власне Києва, розказаних Лізардами, чиє 24 лютого почалося там.

Про невіру у те, що війну таки почали, одними та навпаки – завчасне її передчуття іншими.

Про те, як наша маріупольська колега-мама двох дітей ховала своїх синів під ковдрами, вивозячи машиною з окупованого міста. Аби ті не побачили десятки понівечених трупів цивільних просто посеред вулиць. І згарищ, що колись були їхніми школами і садками, парками і торговими центрами. Їхнім прекрасним приморським містом. До російських загарбників.

Про те, як наша інша колега з Ірпеня, що за кілька кілометрів від Гостомеля, який атакувався російськими загарбниками, вибиралася з методично обстрілюваного містечка. В неї не було машини, аби виїхати одразу, а друзі, в яких була, мовчки виїхали без неї. Вона не встигла на останню маршрутку, аби виїхати самотужки, адже міст на шляху, яким ще можна було евакуюватись, вже дуже скоро було підірвано.

Про те, як жити далі, коли все довкола руйнується – життя, сенси життя, житло, бізнес…

І як нам усім таки вдалося жити далі.