УКР
РУС
ENG
Час прочитання –
У першій частині:
«Мені подзвонив тато о 5:00: «Леро, почалася війна! Обстріляли Київ!» І я така: «Ну то що? Нас тут і так обстрілюють зовсім поряд! ... Я подумала, що мої батьки, як завжди, завчасно панікують».
***
«Я просто не могла повірити, що може бути такий рівень жорстокості. Ніхто не думав, що місто так планомірно знищуватимуть, квадрат за квадратом».
***
«Ранок проходив так: ти прокидаєшся. Якщо ти маєш щось сухе поїсти – печиво, приміром – ти поїв, ідеш «на багаття». Якщо його запалили, тобі треба закип'ятити води, бо питної води не було, і ми всю воду кип'ятили».
***
«Я більше не вкладала своїх дітей спати вдень, щоб укласти їх годині о 7 вечора. А потім ми із сусідами пили, грали у карти, співали пісень. Я вперше у житті пила спирт із малиновим компотом».
***
«А ще тоді ми сміялися, що Маріуполь стане містом-героєм і про нас знімуть серіал "Блокадний Маріуполь"».
Частина 2
Друга втеча
Я завжди знала, що ми виїдемо. Потрібно було просто зачекати слушного моменту. Він настав тижнів за два.
…17-18-го числа нас страшенно бомбили. У будинку було вибито вже всі вікна. У нашому підвалі вже були люди з навколишніх будинків. Нам більше не було куди тікати.
“Ми розуміли: ми наступні. Усі довкола вже знищили. Нас ще не знищили, бо просто не дійшла наша черга. Дійде не сьогодні, то завтра. Ми сиділи, як на забій”.
І тут я побачила, що сусід тягне в машину ковдру.
Я до нього прибігаю: «Андрію, ви що – їдете?» Він каже: «Є інформація: нібито, вчора люди виїхали. Зараз туди поїхало кілька людей, щоб подивитися, чи відкрито блокпост і чи існує якась стара дорога в об'їзд». І я кажу: «Я їду з вами». Він сказав: «Ти маєш розуміти, ми їхатимемо швидко, чекати нікого не будемо. Якщо ти забаришся, поїдеш сама. І ми не знаємо, що там, ми їдемо навмання».
Я відповіла: «Я їду з вами».
Я побігла до сусідки, яку обіцяла взяти із собою. Вона сама із сином, чоловік у неї в «Азові». Я пообіцяла, що її вивезу. Вона погодилася, і ми бігом почали викладати наші речі з машини, щоб вона могла сісти з дитиною. І щоб вона могла взяти свої.
Тому в мене з собою залишилася тільки спортивна сумка з речами дітей, маленька сумка з моїми плюс старий ноутбук. І тому мої діти їхали без автокрісла – ми його залишили, бо воно не вміщалося.
"Ми вишикувалися в колону. Мені сказали, що я їду останньою – п'ятою. І що мушу наздоганяти, бо чекати на мене ніхто не буде".
…А в цей час на багатті залишилася варитися моя каша. У підвалі залишилися наші речі. Я знову віддала ключі сусідам, і ми поїхали.
Маріуполь. Апокаліпсис
Ми виїхали й стоїмо. Я почала нервуватись: мовляв, чому стоїмо, чому не їдемо?! І бачу, назустріч нам – український танк. І вони як «бабахнули» вище нас! І мужики як втопили по газах! І я за ними.
“Дітей ззаду ми накрили ковдрами – не так через можливі уламки, як для того, щоб вони не бачили, що довкола. Я цього не хотіла.
…А потім я побачила своє місто…”
…Довкола мене – розбита дорога, воронки, горілі машини, дерева, що впали, тіла на узбіччях… Це повний апокаліпсис. Намагаючись не дивитися навколо, я мчала за всіма.
На виїзді ми «вперлися» в іншу колону машин. Їх було дуже багато, кілометрів зо п'ять. І ми зрозуміли, що не виїдемо до початку комендантської години.
Ми вийшли з машин. Я сказала: я назад не поїду, я ночуватиму тут. Решта сказали: ми також не поїдемо.
Спасіння
З нами хлопчина був. Він каже: я тут таксував. Якщо не боїтеся, я вас виведу ґрунтовкою, вздовж урвища, понад морем.
Це були другі перегони в моєму житті: гнати дуже швидко, кілометрів дев'яносто, розбитою ґрунтовкою... Нам вдалося обігнати цю чергу і вискочити на блокпост.
А ці хлопці, з якими ми їхали, хоч і говорили «ми не будемо на тебе чекати», але на кожному перехресті, де стояли поліцейські чи військові, вони кричали: «Там сірий форд! Сірий форд із нами! Не розривайте колону!»
"Коли ми вискочили за місто, усі вийшли з машин і почали плакати, обійматися. У цей момент ми зрозуміли: все, ми врятувалися".
І був такий приплив ейфорії!
«Ялта». Перша ніч на свободі
Ми заночували в «Ялті» – селищі пансіонатів за 40 км від Маріуполя. Спочатку ми планували власноруч відчинити один із корпусів, акуратно зайти, нічого не чіпаючи, не ламаючи, і переночувати. Дарма, що опалення немає – не на вулиці ж залишатися… Але вдиратися не довелося: у хазяйському будиночку опинилися люди, які нас і впустили.
Ми обговорили з хлопцями з автоколони подальші плани та зрозуміли, що нам не по дорозі. Хтось їхав до Одеси, хтось навіть до Криму. А на північ, у Запоріжжя, – лише ми.
Наступного ранку, о 5:00, ми вирушили до Запоріжжя і ... заблукали. Покажчики знято, Google-карти не працюють, ми в якихось очеретах…
"Щоб дізнатися дорогу, мені доводилося виходити, розкинувши руки, на середину траси, просто під машини. Бо всі боялися зупинятися".
Так ми дісталися українського блокпоста під Запоріжжям і приєдналися до колони машин. І потрапили під обстріл.
Останній обстріл
Коли полетіли снаряди, ця колона – як стадо антилоп у фільмі про Короля Лева – почала «розбігатися» хто куди. Варіантів було два: або притискатися до узбіччя й чекати, або ломитися з усіма. Я поломилася з усіма. І ломилася я так, що подряпати машину або відбити стекла для мене було вже неважливим. Важливо було, щоб машина їхала.
Стріляли ззаду й дуже близько. Ми бачили, як влучили в кілька машин за нами. Але ми проскочили.
У Запоріжжі нас переписали як біженців, і ми поїхали до Дніпра. Нас там чекали фактично чужі люди – знайомі знайомих знайомих.
Це була перша ніч, коли ми спали в ліжках. Коли ми змогли вмитися, помитись, поїсти нормальної їжі.
Далі Україною їхати вже було спокійно.
«Ми не зможемо повернутись»
Ми приїхали в четвер, і наступного ж дня, зранку, я вийшла на daily-meeting.
А за кілька днів мене стало «наздоганяти». Накривав страх: Боже мій, що ж я зробила! Адже трапитися могло все, що завгодно!
Божий промисел, що в мене не зламалася машина. Що ми взагалі виїхали. Що нас ніде не підбили, не підірвали, ми не пробили колесо. Це дорога, і в мирний час може статися все, що завгодно!
І почало накривати «а що могло б трапитись».
Потім я отримала звістку, що мій будинок зруйновано. Сусіди сказали, що прилетіло в наш під'їзд, на 4-5 поверх. Я живу на 4-му. І стало ще важче.
“Діти почали ставити питання: мовляв, коли ми зможемо повернутися? «Я сумую за своєю кімнатою, за своїми речами». Я не обманюю їх – я їм кажу, що ми не зможемо повернутися. Але ми матимемо нові речі, в тебе буде нова кімната. Але туди ми не зможемо повернутися”.
Хоча, чесно кажучи, доки я на власні очі не побачу, я не повірю, що все скінчено. У мене постійно думки в голові: «Ну, таки все ж не могло згоріти? Там же щось лишилося? Гаразд, чоботи згоріли. Каструля, приміром, не могла згоріти? Посуд же не міг згоріти? Я ж на власні очі цього не бачила…
Бути тут і зараз
Я більше не будую довгострокових планів. Я намагаюся «бути тут і зараз» і планувати лише на один день. І якщо плани порушуються, я це приймаю. Хоча раніше це мені давалося важко.
Я намагаюся обходитися тим, що є тут і зараз.
“От у мене є ось така каструля, ось така каша, ось така вода, отже я з цього куховаритиму. Є такий одяг, я його одягатиму. Ось такою ковдрою я накриватимуся”.
Дуже допомагають звички з минулого, перенесені сюди. Після приїзду я провела інвентаризацію того, що маю, і визначила, що мені ще необхідно. І непросто, щоби вижити, а щоби жити.
Тому я купила саме ті засоби для догляду за собою, якими користувалася вдома. Комусь це видасться надмірною витратою, адже в цьому немає необхідності. Але для мене це важливо. Я продовжую тут свою ранкову рутину так, як це було вдома.
Робота в глибокому тилу
Найголовніший подразнювальний фактор – це телефон. Я його виношу в іншу кімнату і підходжу до нього раз на годину, раз на дві години, коли в мене перерва. Я знаю, що зараз в мене не може бути термінових дзвінків. У перші дні після нашої втечі мені постійно писали й досі пишуть близькі, які тоді розшукували мене. І треба було всім відповісти. Відтак довелося зробити допис про те, що ми в порядку і в нас усе гаразд.
Також на робочому комп'ютері я не ставила ні Фейсбука, ні WhatsApp, жодних месенджерів.
Я починаю працювати десь із 9:00. І весь час дивлюся на годинник, щоб не вставати з-за комп'ютера хаотично. Зосередитись дуже важко, і постійно хочеться то попити, то покурити, то кави, то перекласти речі.
Тому, якщо я сіла за комп'ютер, я буквально змушую себе не підводитись: доки я не дочитаю цей абзац до кінця, я не відірву очей від монітора; доки я не опрацюю цей коментар, я не встану з-за комп'ютера. Це досягається саме зусиллям волі.
Підтримка Лізардів
Ще в Маріуполі я щодня отримувала повідомлення від Лізардів. Від хлопців із команди, від менеджера, від Олени – вона дуже багато писала. Від Олега, бізнес-аналітика у моїй команді, який передає мені справи. Мені писали «вийди на зв'язок», «як ти?», «тримайся».
Мені було дуже приємно й трохи незрозуміло: чому всі ці люди мене так підтримують? Адже я їм чужа людина. Я ж пропрацювала у компанії два тижні. Це давало мені відчуття, що мені буде куди повернутися. Так, додому вже не повернуся. Але є щось, куди я зможу повернутись.
“У мене немає відчуття, що весь мій світ розсипався, саме тому, що я втрималася на роботі. Розсипалося все, а ось це залишилося. Ось чому я вийшла одразу на мітинг: бо є щось, що лишилося”. (Ред.: ледве стримуючи сльози).
Після Перемоги
“Насамперед я мушу повернутися до Маріуполя і побачити це на власні очі. Якщо є можливість, щось забрати з речей. Хоча б одну горілу каструлю”.
Друге – я маю знайти житло. Звісно, тут я можу залишатися скільки завгодно, але в мене двоє дітей – мені потрібна хороша школа, хороший дитячий садок, гуртки, поліклініка.
– (Авт.) А для себе що?
– Знаєш, у моєму останньому житлі справжньою «вишнею на торті» була посудомийка! Я про неї мріяла все життя. І я її купила! (Ред.: сміється).
І, напевно, коли в мене знову буде посудомийка, я зрозумію, що я знову повернулася до того, що у мене було до війни.
Меседж собі в 25-26 лютого
Готуватися до найгіршого. Бути менш оптимістичною.
Меседж Лізардам
Триматися один одного. Зберігати максимальну кількість зв'язків із людьми. Я, приміром, не вмію розвести багаття, але хтось уміє.
“І коли все валиться навколо, коли речі втрачають цінність, якоїсь миті люди навколо вас стають тим, що рятує вас. У тебе згорить будинок, ти втратиш майно, ти втратиш гроші, але люди довкола тебе, якщо ти збережеш ці зв'язки, завжди залишаться”.
Насамкінець
Багато хто зараз мені каже «ти така молодець», «ти мати-героїня», але це перебільшення.
Те, що ми виїхали і врятувалися, – це здебільшого пощастило. Нам пощастило.
Але є один момент, за який я сама собі можу сказати «я молодець» – а я рідко собі таке говорю. І це те, до чого я прошу дослухатися інших: треба завжди залишатися людьми.
“У найстрашніші моменти. У моменти найчорнішого відчаю треба завжди залишатися людьми. І не робити того, за що потім буде соромно. Тому що війна скінчиться. Момент найбільш тваринного страху скінчиться. І всім, хто щось зробив, щось сказав, потім буде дуже соромно”.
У Маріуполі я бачила багато чого: люди опускалися, вчиняли страшне, мародерничали, крали, обманювали, підставляли, зраджували своїх же.
Моя подруга з чоловіком, який працює в поліції у дуже високому званні, поїхала раніше. Вони знали, як поїхати, але вони не сказали нікому. Я завжди вважала її своєю дуже близькою подругою. Але вони вчинили саме так. І я вважаю, це підло.
Я ж нічого не зробила і не сказала такого, за що мені згодом було б соромно.
І це важливо.