Час прочитання –
Зараз
Я зараз перебуваю на Вінниччині, в глибокому тилу, в глухому селі, дуже далеко від цивілізації. Звідси лише дві години до обласного міста гарною дорогою і зовсім близько до молдавського кордону. Тож, якщо станеться найстрашніше – страшніше, ніж було – я зможу залишити Україну на машині протягом кількох годин.
У перші дні, коли я тільки приїхала, я відчувала таке піднесення, такий ентузіазм! Мені здавалося, я гори згорну! Я навіть ремонт тут затіяла (ред. сміється)!
А потім я почала трохи «згасати»: з'явилися напади слабкості, хочеться спати.
“Дивні фізичні відчуття якісь: тобі холодно, ти одягаєш на себе два светри, а довкола всі ходять у шортах та футболках. Хочеться їсти – ти їси, але смаку не відчуваєш, задоволення не отримуєш”.
Мене стало це навіть лякати, тож я обговорила це з психологом. Виявилося, що це нормально: так проявляється постшоковий стан. Мені було важливо, щоб хтось мені сказав «все нормально, ти не божеволієш» (ред.: сміється).
До війни
До війни я вела дуже активне життя – брала участь у різних міських заходах, зустрічах, фестивалях. У нас утворювалось IT-спільнота, IT-центри, де після карантинних послаблень проводили якісь конференції, зустрічі, лекції. Я завжди їх відвідувала.
Я дуже люблю і завжди брала участь у «Що-Де-Коли» – у нас у Маріуполі був дуже сильний рух, ми почали ще зі школи грати. І продовжили вже дорослими тітками-дядьками. Пізніше це навіть переросло у паб-квіз. Ми з подругою їх спочатку організовували, проводили, писали власноруч. А потім збільшилося навантаження на роботі, і ми вирішили залишитися у лавах учасників.
Ми довго гуляли з дітьми. Я – така господиня, яка в суботу не прибиранням займається, а переступає «бардачину» та їде гуляти з дітьми на узбережжі, до передмістя (ред.: сміється). Хтось у суботу миє вікна, а ми з дітьми поїхали на якесь особливе джерело за 60 км від міста за водою.
“…Так дивно: тут, де ми зараз, – дуже гарні краєвиди. Така глуха глуш, але дуже гарна природа. І я дивлюся на це все і думаю: хм, ну, гарний ставок, так. Лісок гарненький… А емоцій нема. Раніше я б: вау! Давайте-но швидко фоткатись! А зараз: ну, є лісок – і добре…”
24 лютого
Мені зателефонував тато о 5:00 (мої батьки живуть за містом, за 10 км від Маріуполя): «Лера, почалася війна! Обстріляли Київ!» І я така: «Ну, то що? Нас тут і так обстрілюють зовсім поряд! У нас «сіра зона» всього за 40 км від Маріуполя». Він: «Кидай все, забирай дітей, приїжджай до нас». Я відповіла: «Па, я нікуди не поїду. Я залишусь удома». Я вважала, що мої батьки, як завжди, завчасно панікують.
Потім була планерка, і я зрозуміла, що щось не так: стривожені голоси, хтось не вийшов на зв'язок. Потім я почала читати новини… Цієї миті прийшло розуміння, що буде щось погане.
Але я була абсолютно впевнена, що тут, у Маріуполі, ми в безпеці! Я припускала, що, швидше за все, обстрілюватимуть район Східний. Можливо, намагатимуться взяти місто в кільце.
“Та я була впевнена, що нас «пронесе»! Я й батькові казала: під час штурму фортеці краще бути всередині неї, а не біля міських стін. Тут, у місті, буде безпечніше”.
…Це виявилося не так…
Перші дні масованого вторгнення
У перші дні я спілкувалася з нашим Ігорем (ред.: COO Lizard Soft). Він дуже співчутливо поставився, цікавився моїми планами – чи їхатиму я з міста, куди я їхатиму. Я мала чітку позицію: я поїду звідси, лише якщо Маріуполь перестане бути Україною.
Коли в перші дні всі кинулися їхати, я сумнівалася, чи буде безпечно в дорозі: які дороги вціліли, чи підірвали мости, куди їхати. Я була впевнена, що безпечніше буде відсидітись тут.
- (Авт) На чому ґрунтувалася ця впевненість?
- Я просто не могла повірити, що може бути такий рівень жорстокості. Багато хто не міг повірити, що це можливо у XXI столітті. Ми пам'ятаємо, як брали Донецьк, як він став «днр». Маріуполь теж кілька тижнів був «днр». Це теж було страшно, але не так.
“Ніхто не думав, що місто так планомірно знищуватимуть, квадрат за квадратом. У моїй голові це не вкладалося. Для мене це було найбільшим шоком: що таке може статися”.
Перший тиждень масованого вторгнення
Перший тиждень нас обстрілювали, але ще був зв'язок. І я виходила на усі мітинги.
Працездатність була дуже низька: ти постійно читаєш новини, організація побуту займає більше часу, тому що та ж їжа залежала від електроенергії, а вона часто зникала. Але доки був зв'язок, інтернет, електроенергія, я працювала.
Більше того: я такий трохи фетишист – я папірці люблю (ред.: хитро усміхаючись, Лера демонструє в камеру стос документів, розкреслених маркером). Я надрукувала на своєму принтері всі ТЗ. І коли очі від комп'ютера втомлювалися, я сідала за свої папірці, робила помітки. Тож коли зникало світло, я все одно працювала.
Не знаю, наскільки це було продуктивно, але в мене було сильне почуття відповідальності: я маю це робити. Тим більше, що я бачу: Лізарди виходять у чати, щось пишуть.
І в мене до вчора (ред.: ідеться про 29 березня, коли Лера отримала ноутбук) було таке почуття провини, мені було так ніяково: там все щось шарудять, щось пишуть, оновлюють якісь поставки, а я як сова в дуплі – сиджу і лиш очима блимаю в різні боки.
Найважче
“Напевно, найстрашніше катування для полонених – це коли їм заклеюють очі. Коли зник зв'язок, у мене були майже ті ж почуття: зникло відчуття часу і всього, що відбувається. І це був найважчий час”.
Ось ти дивишся з вікна – стоять будинки. Ти чуєш над тобою якісь вибухи, бачиш – щось десь горить. Але ти не розумієш, що насправді відбувається, – ну, скільки ти там можеш побачити зі свого вікна?
…З моменту, як зник зв'язок, і до моменту, коли ми виїхали, минуло тижнів зо два. І я досі не можу згадати деякі речі. Мені син щось розповідає, а я не пам'ятаю. Мабуть, мозок блокує такі спогади.
Блокада
Перше, що я зробила, коли це все почалося, – пішла по всіх сусідах і почала знайомитися. Бо, як виявилося, проживши стільки років поруч, ми один одного мало знали. Я підходила до всіх, питала «як вас звуть?», говорила, як звуть мене, «ось це – мої діти, їх звуть так і так». І ми почали об'єднуватись: ті сусіди, що їхали, залишали ключі від квартири і говорили «заходьте – там продукти, вода, забирайте».
Ранок минав так: ти прокидаєшся. Якщо ти маєш щось сухе поїсти – печиво, приміром (мене дуже виручили сухі сніданки, якими я запаслася) – ти поїв, ідеш «на багаття». Якщо його запалили, тобі потрібно закип'ятити води, тому що питної води не було, і ми кип'ятили всю воду.
Потім вариш обід: кашу, суп. Іноді ми варили всім під'їздом. Приміром, борщ: виносили великий котел, кожен тягнув щось своє – хтось картоплю, буряк, хтось заправку для борщу. Приготували обід, погодували дітей і чекаємо.
І ось такий це був «день бабака».
“Я більше не вкладала своїх дітей спати вдень, щоб покласти їх годині о 7 вечора. А потім ми із сусідами пили, грали у карти, співали пісень. Я вперше у житті пила спирт із малиновим компотом”.
А ще тоді ми сміялися, що Маріуполь стане містом-героєм і знімуть про нас серіал «Блокадний Маріуполь».
Підвал
До підвалу ми не відразу пішли. Але потім настільки страшно почали обстрілювати, що діти вже самі просилися піти туди – «у підвалі не так чутно».
Спочатку ми постійно бігали з підвалу нагору – щось принести, щоби цей підвал якось облаштувати. Потім я психанула і принесла матрац – білосніжний матрац з нового ліжка! Подушки з нового дивану! Ми все це віднесли, тому що на той момент ти сприймаєш свою квартиру просто як ресурс.
"Психологічно для мене було найжахливіше бачити моїх дітей, які сплять на підлозі в підвалі".
Мене дуже рятував мій минулий досвід: у студентські роки я працювала вожатою у дитячому таборі. І ось тепер, у підвалі, мені стали в пригоді всі ігри та історії – особливо, страшилки – які я знала. У моєму відсіку завжди була купа дітей, бо я своїх розважаю, а заразом і сусідських. Це допомагало відволікти дітей та згаяти час.
У грошей більше немає цінності
Був випадок, коли після обстрілу до сусідки прибіг чоловік лиш у тонкій сорочці. Вона питала тоді, хто має велику чоловічу зимову куртку. У мене була.
І тоді він каже: «Я в тебе куплю, скільки коштує?» А я кажу: «А навіщо мені твої гроші? (ред.: гірко посміхається) Зараз у грошей немає цінності. Я за них нічого не можу купити». Він запитав: «Що тобі потрібно?» Я сказала: «Питна вода». І він мені за куртку ціною в кілька тисяч гривень віддав п'ятилітрову баклажку води.
"У тебе більше немає розуміння вартості речі – у тебе є розуміння, наскільки тут і зараз вона буде для тебе корисна".
Перша втеча
2 березня я почула, що біля «Обжори» (ред.: місцевий великий магазин) нібито є зв'язок, там можна зателефонувати. Ми туди побігли, але виявилось, що там «ловить» лише Київстар. А у мене – МТС. Пізніше я в якоїсь «підозрілої особи» купила якийсь крадений київстарівський пакет, і так у мене з'явився зв'язок. Я зателефонувала Олені (ред.: HRG Lizard Soft) і сказала, що ми живі.
Там же ми почули, що два дні будуть «коридори» і можна буде виїхати. Ми побігли додому, за годину зібрали всі сумки, мій восьмирічний син тягав величезні торби і вантажив їх у машину.
“Я віддала сусідам ключі і сказала: якщо ми завтра не повернемося, заходьте у квартиру і беріть все, що потрібно. І ми поїхали…”
…І нас усіх повернули назад. Дуже сильно обстріляли та повернули…
У другій частині
“… Він сказав: “Ти маєш розуміти: ми їхатимемо швидко, нікого не чекатимемо. Якщо забаришся, поїдеш сама. І ми не знаємо, що там, ми їдемо навмання». Я відповіла: «Я їду з вами»…”
***
“… Дітей позаду ми накрили ковдрами – не так через можливі уламки, як для того, щоб вони не бачили, що довкола. Я цього не хотіла. …А потім я побачила своє місто…”
***
“Моя подруга з чоловіком, який працює в поліції в дуже високому званні, поїхала раніше. Вони знали, як поїхати, але вони не сказали нікому. Я завжди вважала її своєю дуже близькою подругою. Але вони вчинили саме так. І я вважаю, це підло”.