УКР
РУС
ENG
Час прочитання –
Про зараз
Я зараз на Житомирщині, у мами, в селищі Іршанськ.
Тут не було бойових дій. Були лише обстріли десь за 15 км, там склади з боєприпасами вибухали.
Я якраз приїхала до мами і наступного вечора почалося: будинок ходуном ходив (ред.: сміється)!
"Мама тоді заявила «я не збираюся ночувати в коридорі» і спокійно пішла спати до кімнати. А я схопила племінника і лягла в коридорі".
Ростик прокинувся о 6-й ранку: «А чого це ми в коридорі на підлозі спимо?» (ред: сміється).
Все було нормально, до нас не прилетіло, тільки злякались.
Більше нічого страшного не траплялося. Ми тут спокійно гуляємо лісом, ходимо вулицями, забуваємо навіть, що триває війна. Тільки сирени іноді вмикаються.
До великої війни
До великої війни я жила в Ірпені. Майже щодня гуляла парком через дорогу.
Планувала вийти заміж та народжувати дітей, тож і оселилася там, де багато парків, дитячих майданчиків, ліс. Багато сімей з дітьми, завжди звучить дитячий сміх, багато мам із візочками гуляють у будь-який час доби.
У парку показували мультики, фільми вечорами. На вихідних – безліч людей: гуляють, на велосипедах катаються. Таке місто-парк із вічною атмосферою канікул.
У мене там власна квартира – я купувала її 5 років тому.
На Київ мені не вистачало грошей. Моя подруга, яка на той час жила в Ірпені, порадила придивитися до житла там.
"Я тоді дивилася різні ЖК, і у всіх них у мене було якесь важке відчуття. Що не треба залишатися там. Я сама не дуже вірю в такі речі, але ті мої відчуття виправдалися: зараз ті ЖК дуже серйозно пошкоджені. Помешкання тієї подруги розграбовано".
У ті райони в перші дні заїжджали танки, там навіть оселилися окупанти на певний час.
24 лютого
Ще тижнів за два до початку війни я припускала: перше, що захоплюватимуть з боку Білорусії, – аеродром у Гостомелі. Він якраз недалеко від нас.
23-го, коли лягала спати, я вже прислухалася до звуків: чи не летять літаки.
Прокинулася я десь о пів на шосту від вибухів, вікна деренчали. Одразу прочитала в інтернеті, що війна... і накрив шок: до останнього не могла повірити. Подзвонила братові до Києва. Він мені не повірив. А потім, під час нашої розмови, у нього увімкнулась сирена повітряної тривоги. І все стало зрозуміло.
Перший день мене весь час трусило. Було дуже страшно. Я все прислухалася до звуків, вибухів. Сирен у нас не було – район геть новий, без систем оповіщення. Орієнтувалася на те, що писали у групах та каналах. Пізніше з'явилися оповіщення мобільних операторів.
Пам'ятаю, я навіть їсти не могла. Ми мали стендап о 10:00, до нас підключилася Лера з Маріуполя. І вона нас заспокоювала! Ми тут – у Києві, хто де, і вона нас заспокоює!
І ось після спілкування з нею на стендапі я змогла поїсти нормально, заспокоїтися.
Я одразу почала речі збирати, а потім прочитала, що траси всі забиті – виїхати неможливо. Машини я не маю. Я не знала, куди їхати і чим, чи ходить транспорт хоч кудись.
"Цього ж вечора, повертаючись з магазину, я бачила маршрутку, що виїжджала з Ірпеня. Можна було виїхати... Але я сподівалася, що я поїду наступного дня. Наївні сподівання"...
Першу ніч я ночувала у сусідів – було дуже страшно залишатися самою.
А потім все відбувалося набагато швидше, ніж я припускала.
Вранці вже підірвали міст
Цим мостом ми діставалися Києва. Під ним згодом евакуювали людей. Цей міст був зовсім недалеко від мого будинку.
І ми стали відрізані.
"З боку Бучі, Гостомеля – бої. Проїхати можна було через Стоянку, але потрібна була своя машина. Ті, хто міг, – поїхав. Інші не змогли".
Надходили повідомлення про диверсантів довкола. Про десант, який висадився у Гостомелі та розбігся лісами. А мій будинок – якраз біля лісу.
Хтось із сусідів надіслав фото якихось дивних людей у чорному одязі біля нашого ЖК.
Магазини працювали лише по кілька годин. Усі почали запасатися продуктами. Черги були величезні. Полиці швидко спорожніли. Пам'ятаю, борошна, круп не стало взагалі – лише якісь заморожені продукти залишились.
Люди почали ділитися в групах, хто що і де бачив, а куди йти не варто, бо все розкуплено.
"У нас у ЖК є невелика пекарня, але з 24 лютого її було закрито. Власник пекарні тоді дозволив її відчинити, щоб можна було випікати хліб. Знайшли тих, хто вміє це робити, і потім цей хліб роздавали безкоштовно".
Багато хто з мешканців куховарив для тероборони: приїжджала машина, туди вантажили їжу, теплі речі та відправляли на позиції.
На тлі багатьох повідомлень про диверсантів чоловіки організувалися патрулювати територію ЖК.
А ввечері, коли розпочиналися вибухи, обстріли, ми всі швиденько спускалися в підземний паркінг, облаштовували там «спальні» місця. Він не був добудований – купа будівельного пилу, холодно. Але там кілька виходів і йти нікуди не треба, все поряд, тож було спокійніше.
Перший тиждень великої війни
Я одразу заклеїла вікна малярним скотчем, закрила ролети й перемістилася в коридор – там і гуркіт тихіше, і ближче до виходу. Влаштувала собі там затишне гніздечко, матрац поклала.
Між обстрілами я навіть намагалася щось куховарити. Чую вибух – тікаю. Вибухи минули – повертаюся, доготую.
У нас було світло, вода, інтернет. Працювати я могла, але зосередитись було дуже складно.
"Пам'ятаю, сиджу, у нас мітинг, а в мене вибухи. Намагаюся оцінити, наскільки вони близько: бігти вниз, у паркінг, або до ліфта, чи ще посидіти-попрацювати".
Мені постійно дзвонили, писали наші проджект-менеджери, Каріна, Катя, Ігор. Запитували, як справи, як я, чим можуть допомогти.
Це допомагало морально: я відчувала, що не одна, що можна до когось звернутися по допомогу.
До психологічної допомоги (ред.: сеансів із психологом) я тоді не підключалася, бо морально було важко говорити, щось розповідати.
Найважче було не читати новини. Коли розумієш, що ти відрізана від решти світу, а у твій бік їдуть багатокілометрові колони техніки окупантів, зосередитися на чомусь іншому дуже складно. Хотілося розуміти, що саме зараз відбувається. Чи заїжджають танки саме на твою вулицю.
Після того, як підірвали міст, наш район став менш цікавим для них. Це трохи заспокоювало.
Евакуація
"Коли я побачила, що розбомбили Бородянку, крізь яку я сто разів їздила до мами, я зрозуміла, що треба їхати при першій нагоді. Тому що те саме можуть зробити і з Ірпенем, з моїм будинком".
Але евакуації не було. Перші оголошення про евакуацію з'явилися лише за тиждень. Вивозили потягом.
Першу хвилю я пропустила – побоялася, що обстрілюватимуть вокзал.
Тоді було якраз багато повідомлень про те, що окупанти організують «евакуаційну колону», щоб прикриватися людьми як живим щитом.
І того дня дійсно сильно обстрілювали район залізничного вокзалу та тривали сильні бої.
У Бучі вже перестали відновлювати водо- та електропостачання, бо обстріли були занадто запеклими.
І тоді я подумала: наступним буде Ірпінь. Потрібно вибиратись. Одна, без рідних-знайомих поряд, без води та світла я б не впоралася.
Увечері написав мер, що буде евакуація.
"Я попрощалася подумки зі своєю квартирою, зібрала найнеобхідніше, ноутбук, взяла рюкзачок, скооперувалася з сусідами, які мали трошки бензину, і вони підвезли мене на вокзал. Вранці я була вже там".
«І тут я бачу, як нажахані люди ввалюються всередину»
Людей було дуже багато. Але було озвучено, що евакуюватимуть лише жінок із дітьми. Чоловіків попросили відійти, щоби не заважати посадці.
"І чоловіки почали прощатися зі своїми жінками, дітьми...
Це був дуже важкий момент навіть для спостерігача: коли не знаєш, що буде завтра, чи побачиш ти своїх рідних, своїх дітей…"
…Приїхав перший потяг. Процесом керував особисто мер – я його вперше побачила на власні очі. Навколо все гриміло (ред.: через обстріли та бої на прилеглих територіях), посадили першими жінок з дітьми. І тут почали обстрілювати район залізничного вокзалу...
У цей час я грілася всередині будівлі вокзалу, не надто звертаючи увагу на звуки обстрілів – звикла. І тут я бачу, як нажахані люди ввалюються всередину.
Хтось пробивався ближче до стін, хтось сідав навпочіпки і прикривав голову руками. Навколо – величезні вікна. Я дивлюсь на всі боки і намагаюся придумати, де стати так, щоб хоча б уламками не порізало…
А потім стало чути, як спрацювала наша техніка. І обстріл нашого району припинився. Стало дуже тихо. Горизонт затягло чорним-чорним димом...
"...Приїхав потяг, і нас почали садити. Спочатку жінок з дітьми, потім решту. Стало зрозуміло, що помістяться не всі. І людей з великими сумками, валізами просто перестали пускати у вагони. Тоді вони залишали свої речі просто на пероні".
Було важко спостерігати цю паніку: люди хочуть поїхати від війни, їх просять пропустити жінок із дітьми, а вони в цьому жахітті нікого не пропускають.
Свобода
Перша наша зупинка в Києві була на Святошині. Я побачила цей знайомий перон і мало не розплакалася від радості: я відчула себе в безпеці вперше за трохи більше тижня.
"Я розуміла, що в Києві обстрілюють. Але там можна сісти на будь-який потяг і поїхати. Там є де сховатися. Є знайомі, рідні. І ось це відчуття свободи, що ти вирвався, накрило саме там".
Я поїхала останнім евакуаційним потягом. Наступного дня окупанти підірвали залізничне полотно, і людей почали евакуювати під мостом до Романівки.
В Ірпені більше не було ні світла, ні води, ні зв'язку.
За 60 днів великої війни
Емоційно ще дуже важко. Особливо, коли з'явилися перші відео звідти.
"Хоч мій будинок і цілий, але далі вулицею, де я щодня гуляла, будинки напівзруйновані, обстріляні. Десь навіть немає верхніх поверхів. Якісь зруйновані вщент. Магазини, кафешки, в які я ходила, зруйновані. У парках, у лісі гуляти не можна – заміновано”.
Не знаю, чи я зможу колись почуватися в безпеці в Ірпені.
Зараз я не хочу бути сама, тому поки що залишаюся у мами. Тут гарно – хочеться вийти, погуляти. Ми навіть посадили на дачі овочі, квіти… Життя триває.
Керування стресом
Щоби впоратися зі стресом, потрібно якнайменше читати новини. Почитала і на кілька годин пішла в роботу.
"Допомагає забути про те, що відбувається, якщо просто вийти на вулицю, подивитися на людей, які просто гуляють довкола. Це заспокоює".
Я намагаюся менше згадувати – хочеться забути все, що було. Але це важко.
Після Перемоги
Закінчу ремонт, якщо його можливо закінчити (ред.: сміється). У мене недороблена кухня, майже немає меблів, потрібні шафи.
До війни я думала про те, що було б класно з'їздити до Маріуполя – подивитися, як він змінився за вісім років. У нього багато вкладали. До Чернігова дуже хотіла: мені про нього розповідав колишній колега-чернігівець. Їхній мер після децентралізації дуже перебудував місто: там чудові парки. Краса навколо, місцеві жителі у захваті.
Я раніше була у Львові, Мукачеві, Ужгороді, Чернівцях. Давно хотіла поїхати до Умані.
"І ось я вирішила: потрібно купити машину і об'їздити ці міста. У мене немає прав, тому що я боюся водити. Але після пережитих подій я боюся вже набагато менше (ред.: сміється)".
І я, й багато моїх знайомих прийшли до думки, що власний автомобіль у таких критичних ситуаціях стане порятунком.
Тож на після Перемоги є чим зайнятися: здати на права, купити автомобіль та з'їздити до Умані.
Про повернення додому
Наш будинок – один із небагатьох, що залишився цілим (ред.: усміхається). Ми маємо і світло, і воду, і навіть газ днями включили!
Хтось із ЖЕКу навіть написав: «Запрошуємо всіх мешканців повертатися».
Магазини відкриються наступного тижня, Нова пошта вже працює у нашому ЖК. Люди потихеньку повертаються.
"Мене здивувало, що багато хто в перший же день після зведення тимчасового мосту в Романівці стояли в чергах, аби доїхати до себе додому".
Я теж думаю вже про те, щоб поїхати. Навідати квартиру хоча б.
Меседж собі у 23-24 лютого
Сідати на маршрутку й їхати в Київ!
Меседж Лізардам
Потрібно цінувати те, що є зараз. Насолоджуватися тим, що є зараз. Людьми, які поряд.
"Ми часто живемо майбутнім і мріями про майбутнє, але забуваємо про те, що вже є поруч із нами. І не цінуємо прості речі".
Для мене одна з речей, яких мені бракувало в перший місяць, — це просто поспати в ліжку з постільною білизною (ред.: мрійливо усміхається). Доки я не приїхала до мами, мені доводилося спати то в підземному паркінгу, то у Вінниці в якихось знайомих навіть без ліжка, без найпростішого комфорту.
Я пам'ятаю, коли в мами вперше переночувала, я була така щаслива! (ред.: сміється). Як добре, коли можна просто спати не в коридорі, а в кімнаті!
Або приходиш у магазин, а там на полицях – всілякі крупи та різні види хліба!
Після Ірпеня це було для мене краще за будь-яке заспокійливе – я просто ходила і розглядала ці полиці! Це для мене було символом мирного життя.
Насамкінець
Потрібно обов'язково вірити у Перемогу! Потрібно допомагати одне одному.
"Було багато ситуацій, які мене здивували. Людей, які могли мені допомогти виїхати, але цього не зробили. Навіть друзі (ред.: у цей момент Оля різко засмутилася)".
Моя подруга Ірпені – та сама, яка радила мені там купити квартиру, – виїхала в перші години війни.
Я тоді написала всім друзям і знайомим: як вони, чим допомогти, що думають робити далі, чи можуть вони взяти мене з собою.
Виявилося, що вона вже виїхала.
Навіть якщо вони не мали місця в машині, вона могла це написати. Елементарне «вибач, ми не можемо тебе взяти, пошукай інші варіанти» все змінило б.
Але вона мені навіть не написала. Вона зателефонувала мені лише за місяць. Я не взяла слухавку.
"Виявилося, що зовсім чужі люди допомагали більше, ніж добрі друзі: сусіди, в яких я ночувала перші два дні, бо було дуже страшно. Малознайомі люди у Вінниці, в яких спочатку жили я, мій брат та його дівчина".
Напевно, на цьому – на безоплатній допомозі одне одному – і будується Перемога. Коли люди дбають один про одного і загалом про свою країну – це робить нас сильнішими.
Гроші завжди можна заробити, речі придбати. А людей не повернути. Людей треба цінувати.
Ось це справді важливо.