Лізарди. Війна

Час прочитання – 10 хв

Зараз

Повернувся у своє рідне місто – Звенигородка на Черкащині, тут мешкає 20 тис осіб. Невелике тихе місто. Я тут виріс, знаю кожен закоулочок і вуличку.

У батьків тут своя хата на березі річки, що не може мене не радувать, того шо за річкою лісопосадка. Мені – людині, що виходила з квартири в Києві раз на тиждень, щоб закупити продуктів на тиждень і знов сидіти по 12-16 годин за комп’ютером – це таке непогане доповнення до мого побутового життя.

До війни

"Я – людина-інтроверт. Спілкування витягає з мене більше сил, ніж хотілося. Тому в мене не було ніякого вечірнього життя, я не ходив по барам-клубам-кафе. Дуже рідко виходив у кінотеатр, майже ніколи – в театр. Більшу частину часу я проводив дома".

Я або працював, або займався своїми хобі: це комп’ютерні ігри чи армія мініатюр, яку збирав. Це маленькі солдатики.

Є така ігрова система Warhammer, роблять її хлопці з Британії. Вона супер-мега-популярна серед – не знаю культурного слова – назвемо це «задроти», nerd англійською. Я один із таких.

Це супер-мега-кльові скульптури, їх треба самому склеювати і розмальовувати. От це займало певну частину мого часу як хобі.

Якраз перед тим, коли русня повалила до нас з-за кордону, я нарешті зібрав першу свою відносно непогану армію і планував числа 27-28 лютого сходити в клуб у Києві і пограти цією армією з такими ж як я. Не вийшло.

Мрії

Одна, з найбільших моїх мрій була придбати власне житло, облаштувати так, як мені би подобалось і продовжувати жити таким кльовим-класним життям в своїй зоні комфорту і звідти не вилазити по можливості.

"Зона комфорту трошки змістилась – після Перемоги нашої, адже зараз усі кошти ідуть на армію, буду пробувати облаштовувати своє життя тут, у невеличкому райцентрі без Макдональдса".

Але, я думаю. Я зможу це пережити.

24 лютого

Так як я працюю з клієнтами із США, Австралії та взагалі по життю я «сова» (для мене день – це нудна пора, коли я на кожному кроці засинаю. І я ненавиджу прокидатись, особливо, взимку). Як правило я засинаю о 5-6 ранку. А прокидаюся о 2-й, коли в мене починається офіційний робочий день.

Ця ніч нічим не відрізнялась: я сидів за комп’ютером, грався о 5-й ранку в ігри. Читав Твітер. Робив мемчики про те, які русня погані і як вони всі помруть. А потім, коли вкладався спати, пішов почистити зуби. І, коли я повернувся вимикати комп’ютер, побачив, що у Твітері робиться щось дивне для 5-ї ранку: купа повідомлень.

Почав дивитися: хтось запостив відеозвернення х*ла. Одночасно, коли я його передивлявся, я почав чути далекі вибухи десь на кордонах міста.

«Тоді мені стало дуже страшно»

Сам я проживав у Києві на ст. м. «Голосіївська» – це південна частина міста, відносно далека від основних подій. Моя дівчина також не спала.

"Ми почали збирати рюкзак, бо «тривожних чемоданчиків» у нас не було складено – я, як і багато українців, абсолютно не вірив у те, що повномасштабний наступ можливий. Я все-таки думав, що вони грають м’язами, намагаються надавити психологічно. Я помилявся".

Я зайшов в іншу кімнату (ми квартиру знімали в Києві на двох, в одній кімнаті – ми з дівчиною, в іншій – мій ще шкільний друг, кращий). Ми його розштовхали, він спросоня не зрозумів що-куди-як. Ми попросили, щоб він почав збиратися і йшов в укриття. Він сказав, що він ще хоче кави випити.

Ми спустилися вниз. Спочатку планували піти в підвал будинку, але дівчина мене вмовила піти в метро. Добре, що метро від нас – 2 хв від під’їзду.

На півдорозі до метро у нас над головами шось вибухнуло і навколо нас посипались іскри.

Як потім виявилося, над нами ППО збило ракету. Ми проживаємо на Васильківській-2, а залишки ракети впали на Васильківську-3. Буквально через дорогу.

Емоції були…не передати словами. Тоді мені стало дуже страшно.

«Чеченці не спустяться зараз в метро, щоб нас різать»

До метро ми дійшли. Там почали збиратися люди. В деяких жінок почали з’являтися приступи паніки.

"На той час я уже заспокоївся, бо треба було заспокоювати цих людей. Пояснювати їм, що ніякі чеченці не спустяться зараз в метро, щоб нас різать, як вони кричали".

(авт.) Чому ти вважав, що цього не буде?

Я більшу частину свого позаробочого часу сиджу у Твітері. Там – більша частина моїх знайомих і друзів, що служать у ЗСУ, в Теробороні. Ми дійшли до думки: що б не сталося, Київ – достатньо захищений, щоб його не можна було взяти сходу, з маршу, зльоту.

Техніка, яка наступного дня була в Києві, – це занадто мало. Щоб взяти Київ, їм потрібно було б сконцентрувати навколо Києва до 100 тис солдат і багато техніки. І те, що на околиці Києві змогли б прорватися навіть тисяча, це великого значення не мало б. Мої знання, те, що я чув, те, що колись мав дурість служити в армії в 2007…

Зараз я дуже сильно поважаю нашу армію, вони кольові й класні, і це вже давно длиться. Але на той час я малював бордюри, я совками калюжі вихлюпував навколо штабу. І ту армію, яка була тоді, я ненавиджу з усієї сили.

Саме там я почав дуже сильно матюкатися і почав курити цигарки.

«Навіть якби через півгодини зайшли чеченці й почали б різати, я б говорив ті самі слова»

Я намагався говорити спокійно і логічно. Я говорив: «З усією повагою до вас, але я дуже сумніваюся, що в пріоритетах тих же чеченців або руснявих солдат загалом стоїть лізти на станцію метро «Голосіївська», яка знаходиться на півдні Києва, щоб вбити там пару цивільних ножами».

Я казав, що основна ціль для них буде – військові частини в межах Києва і Урядовий квартал на Липках.

(авт.) Але ж, приміром, у Бучі саме така різанина й відбулась…

"Навіть якби через півгодини зайшли чеченці й почали б різати, я б говорив ті самі слова, заспокоював би людей, бо паніка в сховищі – це найгірше, що може статись".

Хай люди побережуть нерви, менше серцевих приступів і криків.

Тому я казав: або залишайтесь у метро, або перейдіть у нормальне бомбосховище під районною лікарнею.

«Ракета зірвалася прямо перед ним»

Потім до нас приєднався друг в метро.

"Як виявилося він все-таки – безстрашна людина – зробив собі кави, вийшов на балкон з цигаркою, а ракета зірвалася прямо перед ним. У нас вибило вікна на кухні і в залі".

І після того, як не дивно, він дуже швидко зібрався і наздогнав нас в метро.

Ми вирішували, що робити далі. У нас був план добиратися до моїх батьків, бо вони серед нас трьох жили найближче до Києва. І ми поїхали на Південний автовокзал з надією, що там ще якісь автобуси зранку будуть ходити.

Дорога попід Васильковом, який обстрілювали

Нам дуже пощастило, бо справді їхав у напрямку Звенигородки автобус, водій якого нас і ще десь людей п’ятеро, хто зміг добратись до Південного, підібрав.

"Їхати було «весело»: дорога від автостанції до моєї рідної Звенигородки пролягає біля Василькова, який у цей час обстрілювали, бомбардували".

Але, коли ми вже від Білої Церкви звернули в район Таращі, Звенигородки, там уже трохи відпустило.

Сама поїздка була без пригод, але дуже емоційно напружена.

«Кубло» у погребі

В першу чергу ми зателефонували всім знайомим, друзям, родичам, які знаходилися в Києві, в Хмельницькій області, в Чернігівській області, щоб дізнатися, чи все ок, чи їм щось загрожує. Запропонувати, щоб вони добирались до нас.

Потім треба було поспати.

"Я був виснажений і фізично, і морально, але в перші тижні сну нормального в мене майже не було".

Через день почалися повітряні тривоги. Ми зробили собі кубло в погребі і проводили всі тривоги там.

Перший тиждень. Найважче

Найважчим був психологічний стан.

"Я завжди вважав себе людиною не дуже емоційною. Розглядав ситуації з усіх боків, намагався не панікувати, коли хотілося, і не сильно радіти, коли хотілося.

А тут з’ясувалося, яке б розуміння ситуації в мене не було, але над своїм біологічним тілом у мене контролю небагато".

Була така хвиля, коли в тебе починається жахливий депресійний стан. Повна апатія, депресія, страх, серце калатає – тахікардія.

Буквально через годину-дві цей стан змінюється на байдужість до всього, відчуття власної сили – «дайте мені ножа, я зара піду в посадку різати руських».

А ще за годину-дві це змінювалося апатією, панічним станом.

І от ця хвиля мене супроводжувала перші два тижні.

Я пив якісь заспокійливі, але є підозра, що це було плацебо: я просто мав щось робити. І це відчуття власного безсилля і нерозуміння, що треба зараз робити, теж впливало.

Мій друг, що курив, коли гепнула ракета, на 3-4 день після приїзду в Звенигородку пішов у Тероборону.

«Дякую Твітеру – він мене дуже заспокоїв»

Там сиділи люди, які для мене зіграли таку ж роль, яку я грав для жіночок у метро – вони мене заспокоювали.

Казали, що за три дні Київ не візьмуть, Україна встоїть. І це дало мені сили вилізти з оцьої хвилі, коли було найбільш психологічно важко.

Я намагався працювати, коли починався приступ ейфорії.

"Дякую моїм клієнтам: більшість із них писали мені в той момент слова підтримки. Дуже рідко хтось просив щось зробити, але це для мене теж було кльово-класно, бо це повертало мене до звичайного життя. І хоча б на півгодини-годину я клацав ці сайти".

Меседжі від Лізардів

Одразу написав СОО Ігор, колега Коля: чи в мене все добре, де я.

Я теж писав – запитував, можливо, комусь з Києва потрібен прихисток, то шоб приїжджали до мене. Але в когось уже були «запасні аеродроми», хтось хотів виїхати далі, на захід.

Та в будь-якому випадку я був готовий їм дати кімнату-дві, щоб поселити.

Минуло три місяці

Я себе вважав людиною звички. До повномасштабного вторгнення я побудував свої робочі процеси й побутове життя так, як мені було комфортно. Як тіки в мене з’явилися сили і можливість, я зробив усе, щоб повернутися до довоєнного часу.

Я повернувся до того робочого дня, що в мене був раніше – ненормованого: якщо Клієнт мені пише о 4-й ранку, я йому відповідаю.

"Повернути звичне побутове життя виявилося неможливим: я постійно дивлюся новини про хід війни".

Допомагаю, чим тіки можливо, нашим солдатам. Я допомагаю другові, який зара в ТрО проходить навчання і, можливо, буде відправлений на передову. Я допомагаю волонтерам зі збором грошей.

«Синдром вижившого»

Я намагався логічно оцінити ситуацію, продумати всі можливі сценарії.

Я розумію, що знахожуся в центрі України, в невеличкому райцентрі, де немає жодної ні промислової, ні воєнної інфраструктури. Тому «іскандер» в мене навряд чи прилетить. А якщо на мене прилетить тактична ядерна боєголовка, значить, судилося. І переживати за це я не бачу жодного сенсу.

От такими от думками я намагаюся себе заспокоїти, і це виходить.

"Я дуже сильно переживаю за всіх хлопців, які зараз на передовій, і всіх людей, що зараз в окупації. У мене майже постійно «синдром вижившого»: мені соромно, що я не на передовій, що сижу в комфорті, маю можливість поїсти три рази на день і їм все, що захочу. В той час, коли на Півдні голодують люди, що знаходяться під окупацією, або хлопці сидять в окопах тижнями і місяцями.

Я допомагаю всім, чим можу, але в мене відчуття, що цього недостатньо".

Разом з тим – не дивлячись на те, що в мене 1.92 м зросту і 130 кг ваги, і то не всьо жир, – я розумію, що з теперішнім станом мого здоров’я багато я не навоюю. Але якщо з воєнкомату подзвонять і скажуть «досить сидіти в резерві – призивайся», я піду.

«Я почав розбиратися майже у всій світовій військовій техніці»

Я раніше цим взагалі не цікавився. Я не міг відрізнити Т-72 від Т-80 і від Абрамса.

Зараз я дивлюсь купу відео – хроніку, документальні зйомки, фото з дронів про те, як вибухають російські танки. Навіть почав трохи розбиратись у стрілковій зброї. І ще більше почав розбиратись в аксесуарах військових.

"У нашому ТрО потрібно то наколінники, то очки, то десь потрібно знайти нормальну обув, то ту ж саму панамку, бо літньої форми не видали, а вже починає ставати жарко. То хлопці захотіли прилад нічного бачення, і потрібно зрозуміти, чи цей їм підійде чи ні, і які плюси і мінуси".

Це – та тема, в якій я не хотів би розбиратись. Але зараз без цього мені ніяк.

Після Перемоги

"У мене стоїть бутилка коньяку ще з 2014 року. Я планував вибігти на вулиці і пити з горла, як звичайне бидло, а не з красівого фужерчика, кричати й пригати".

Далі я зв’яжуся з хлопцями, які зараз воюють. Я їх всіх поздоровлю. Запитаю, коли в них буде можливість приїхати до мене, і ми сядемо на березі річки і зробимо шашлика.

Поки що я не планую повертатися в Київ – кілька років після Перемоги я планую посидіти тут, на Батьківщині.

І ремонт. Я планую, в якій колір я пофарбую стіни в квартирі, який ламінат взяти, яку кухню поставити, яке ліжко, як у мене комп’ютер буде стояти. Це все зараз для мене далеке і не на часі.

"Але це одна із вправ, яка допомагає мені зберігати спокій і сподіватися на краще".

Меседж собі у 23-24 лютого

23-го числа до мене приїжджали батьки. Вони ходили на мітинг до Верховної Ради – вони дуже злі на нашого Гетьманцева (ред.: ініціатор неоднозначних змін в оподаткуванні приватних підприємців; Голова Комітету з питань фінансів, податкової та митної політики, пропрезидентська партія «Слуга народу»). Батько в мене приватний підприємець, і він протестував проти реформ, які вводив цей Гетьманцев.

Якби на той момент я знав, я б багато речей передав з батьками в Звенигородку. Бо буквально через 12 годин, як вони поїхали, я в рюкзак запакував лише футболки, труси, носки і взяв із собою книжку – фантастику, тому шо думав, шо в укритті мені буде нудно сидіти.

Всі речі, в тому числі мою армію солдатиків, на яку я витратив останні два роки свого життя, довелося залишити в Києві.

І от лише вчора (ред.: інтерв’ю було записане 25 травня) я зміг усе це забрати.

Як не дивно – я дуже за це переживав – але не зважаючи на те, що мої речі декілька місяців простояли в квартирі з розбитими вікнами, з ними майже нічого не сталося. Крім того, що вони вкрилися слоєм пилі.

Меседж для Лізардів

По-перше, я впевнений, що все буде добре.
Я впевнений, що росія програла. Хоча вона ще цього не розуміє.

"Я впевнений – і це не просто слова – що ми прорвемося, і в нас все буде добре: як у кожного окремо, так і в Компанії загалом".

Після Перемоги про Україну не забудуть, і український продукт буде продаватися активніше. Це те, в чому я абсолютно впевнений. Україна не програє.

Наостанок

Я завжди називав себе націоналістом. Не з тих націоналістів, шо бігають з коловратами у вишиванках. Скоріше, з тих, які вважали українців не гіршими за більшість цивілізованих націй.

Але після початку оцього широкомасштабного вторгнення я зрозумів, що українці – набагато кращі, аніж я думав раніше.

"Бо такий рівень підтримки і звичайних українців один одному, і наших Збройних Сил, і коли я дивлюся, що в тому ж Твітері за півгодини-годину збирають на ті ж тепловізори, на партію бронежилетів, – у мене це викликає сильні емоції. Гордість за нас".

І виявилося, що ми кращі за німців і французів. Ха! Невдахи!

*Автор і Norman Wilson погодились у тому, що задля автентичності необхідно зберегти мову оригіналу.

«Не дивлячись на те, що в мене є кльовий диплом філолога з української мови, я останнім часом повернувся до місцевого суржика». (с) Norman Wilson