Лізарди. Війна

Час прочитання – 10 хв

Зараз

Ми залишались у себе (ред.: с. Княжичі, Броварський р-н, Київщина). Сенсу не було виїжджати – у нас все було спокійно. Наші знайомі в ТрО, в ЗСУ прогнозували, що наше село не буде цікавим окупантам: ми не на прямій дорозі до Києва, а дещо збоку.

Так, у перші дні «прильоти» були, і ППО працювало. Ми бачили ракети посеред ночі – виглядало як сяйво. У п’ятницю (ред: інтерв’ю записувалося в понеділок, 16 травня) ми бачили й винищувачі тут, попри те, що війна дещо «відсунулась» від нас. Безпілотники все ще літають, скоріше за все, наші.

"Теоретично може бути все – спрогнозувати розвиток подій неможливо. Та ми чомусь вірили, що до нас окупанти не дістануться".

(Авт.) Що для вас стало б точкою неповернення, після чого ви б точно виїхали?

У мого брата, що жив у Ірпені, просто понад дахами будинків літали винищувачі. Напевно, якби у нас так було, ми б уже за 15-20 хв були дуже далеко (ред.: сміється).

Та є ще один фактор, який вплинув на наше рішення: ми мали народжувати. Ми вже про все тут домовилися, у нас були плани. Ми сплатили внесок у київський пологовий будинок, якому ми довіряємо. Там ми й народжували вже втретє вже під час війни.

24 лютого

Наше 24 лютого почалося бомбуванням військової частини, розташованої на межі Києва й Броварів. Батьки розповідають, що побачили сяйво від вибуху першої ракети. Вони тоді навіть вибігли на вулицю роздивитись.

"У нашій кімнаті почали незвично «тарабанити» двері. Власне, від цього я й прокинувся. Майже одразу я відчув кілька вибухів.

Мій телефон почав розриватися від сповіщень: телеграм-канали, на які я підписаний, повідомляли про ракетні удари по всій Україні".

А дружина з дітьми спали до 10 години, нічого не чули.

Перші рішення

Того дня батьки навіть пішли на роботу. Мама повернулася раніше, по обіді.

Я мав поїхати в Ощадбанк на Кулібіна (ред.: вулиця, що відгалужується від пр. Перемоги. Вже наступного дня повз Кулібіна рухалась ворожа техніка). Довелося змінити плани.

Ми почали облаштовувати сховище в погребі: занесли обігрівач, затягнули світло й інтернет, аби я міг там спокійно працювати.

Цього ж дня я з’їздів у супермаркет – закупився консервами, водою. Заправився паливом. Вклався в одну годину – бо знав заправку, де зазвичай дуже малолюдно.

"Так, ми очікували вторгнення. Але ніхто не вірив, що це таки трапиться. Хоча про це й говорили події, що відбувалися напередодні".

Перший тиждень війни

Пам’ятаю цілковите нерозуміння, що буде далі.

"Дружина хотіла виїжджати закордон.

Машина була заправлена, але я не був упевнений, що зможу безпечно доставити родину до кордону. Всі ми пам’ятаємо трагічні випадки з цивільними машинами".

На час тривог і обстрілів ми спускалися в підвал. Почали ночами вартувати: дідусь нагорі, а я внизу, в підвалі. Подеколи зникало світло, інтернет. Але так і зараз трапляється, коли вже й не бомблять.

«Війна-не війна, а ми повинні були народжувати»

Моя дружина має протипоказання до народження природним шляхом, тож ми завчасно запланували кесарів розтин. Війна-не війна, а ми повинні були народжувати. Було призначено дату 15 березня.

"Та коли почалося вторгнення, з’явився іще один серйозний привід для переживань: у дружини на тлі стресу перейми могли початися завчасно. І якщо це трапиться вночі, то через комендантську годину я не зможу вчасно доставити її в лікарню".

Тому, порадившись із лікарем, ми прийняли рішення перенести кесарів на дев’яте число.

Так ми випадково підтримали нашу сімейну традицію…

Сімейні імена і дати

"Всі хлопчики в нашій родині народжені дев’ятого числа: я – 9 квітня 1997, Миколка менший – 9 квітня 2020, а Мирославчик – 9 березня 2022 року.

А всі дівчатка – 12-го: мама святкує день народження 12 грудня 1996, а дочка Мілана – 12 листопада 2018 року".

Ми «народжували» що два роки: 2018, 2020 і 2020.

До того ж, всі діти – «БММ»: Білецькі Мілана Миколаївна, Микола Миколайович і Мирослав Миколайович (ред.: сміється).

День пологів

Іще за пару тижнів до пологів, коли почалося вторгнення, наш лікар нам зателефонував і повідомив, що він – на місці, персонал теж, лікарня працює. Тож у день пологів ми вранці з ним зідзвонились і підтвердити плани.

За пару днів до цього я машиною проїхався шляхами, якими можна буде дістатися Києва. Так я з’ясував, скільки блокпостів доведеться минути, яких саме, які дороги закрито, заміновано.

"Було «золоте правило»: поїхати з Княжичів можна кількома шляхами, а повернутись – лише через Бровари. Крізь ліс ми їхати не могли, аби не провокувати наших або ворожих військових".

Тому в нас залишався лише центральний виїзд. І там проблем не було: подивились документи, оглянули машину й впустили.

9-го числа ми дочекалися кінця комендантської години, завантажили речі в машину й вирушили.

На першому блокпості ми сказали, що народжуємо

"Перший блокпост ми проїхали дуже швидко: ми сказали, що народжуємо. Вони злякалися! (ред.: сміється). Тоді ми пообіцяли, що народимо не в них, а за декілька годин".

Другий блокпост ми «пролетіли» на швидкості 100 км/год на аварійках і смугою, що передбачалася для СЗУ, ТрО та «швидкої». Коли нас зупинили й дізналися, що ми народжуємо, то теж швидко відпустили.

А потім на з’їзді з Дарницького мосту ми стали. Вже думали, що перекрили дорогу, й далі рухатись буде неможливо. Виявилося, що в той час вантажівки якраз вивантажували пісок і робили «змійку», аби ускладнити рух ворожим колонам у разі прориву. Тож згодом ми проїхали й там.

Далі, об’їжджаючи бетонні блоки й «їжаки», ми дісталися пологового будинку. Там на нас уже чекали.

Приємний сюрприз

Перше, що ми побачили, – порожню парковку. Це було найприємніше (ред.: сміється).

Коли ми народжували сина у 2020 я лише вранці, о 7-й, бачив вільні місця для парковки. В обід запаркувати машину ставало справжньою проблемою. А тут – краса! Ставай, де хочеш – хоч упоперек, хоч трикутничком (ред.: сміється).

Ми забрали речі й пішли.

Другий приємний сюрприз

Ми домовлялися з медиками, що я приводжу дружину й поїду.

Та цього разу лікар раптом дозволив побути при пологах. А потім і на весь час перебування дружини в лікарні (ред.: три доби). Мовляв, їздити туди-сюди зараз доволі проблемно, а в бункері було доволі місця і для мене. Тож я залишився. Дружину забрали на операцію.

Коли народився Мирослав, його принесли мені в палату, а дружину залишили відходити від операції. За цей час я встиг медсестричкам поремонтувати кілька телефонів, і вони годині о 20:00 практично змусили мене «поснідати». Близько 21:00 нас усіх уже спустили в бункер.

"На той час медичний персонал уже днів 12-13 жив просто в лікарні. Їм не було як виїхати додому і не було ким замінити.

Близько 21:00 нас усіх уже влаштували в бункері".

Бункер

Перший пологовий будинок у Києві був побудований ще за часів Холодної війни. Тож бункер там – цілком справжній (ред.: бомбосховище).

"Як і годиться, там товстезні стіни, що не пропускають навіть сигнал мобільного зв’язку. Є з двох сторін гермодвері. Є операційна, але нині вона без обладнання. Це – справжнє сховище, що відповідає всім нормам безпеки: воно може витримати пряме влучання ракети".

До вторгнення там зберігалися картки пацієнтів та інша документація. Наприкінці лютого бункер почали спорожнювати для прийняття породілей.

Палати в бункері були підготовлені ще до нашого прибуття: це була двомісна кімната з повноцінними ліжками для мене й дружини, для нашої дитини та ще однієї пані, що перебувала на збереженні.

Окрім пацієнтів та їхніх родин, в бункер на ніч «спускали» персонал та лікарів. Нагорі залишалися лише чергові, які приймали новоприбулих пацієнтів.

«Перебувати там тиждень автономно»

Хвилювання

Хвилювання були, але не стільки через війну, скільки через те, що на час пологів ми залишаємо дітей.

"Взяти з собою в пологовий ми їх не зважилися, адже дорога складна і результат невідомий: могло трапитися все. Якби пологи почалися раніше й природнім шляхом, це було б украй небезпечно".

Тому діти залишалися з прабабусею, бабусею й дідусем, а ми залишалися в напруженні.

Коли ми народили, було одне бажання: додому! До дітей!

Але нас відпустили не одразу: лікар хотів переконатись, що з дружиною все добре. Водночас жінки, які народжували природнім шляхом, уже за добу могли їхати додому.

На шляху додому ми ще підвезли двох медсестричок: допомогли двом сім’ям зустріти рідних (ред.: усміхається).

«Обмеження, незручності, але не зміни»

Життя до війни й під час війни у нас не змінилося. Обмеження, незручності є, але не зміни.

Серед обмежень – не завжди можливість вільно пересуватися за межами свого двору. До того ж, ми завжди дотримуємося світломаскування.

Я – так взагалі вже працюю без світла: мої три монітори розташовані так, що майже освітлюють мій куток.

Цінності

«Чого мені сумувати?»

Нещодавно спілкувався з людьми в черзі у ЦНАП: вони кажуть, якось виявили, що в домі в них – окупанти, у дворі – ворожий танк. Вони в чому були – так і стрибнули в річку, перепливли і втекли. Хата згоріла.

І, розповідаючи це, вони жартують і усміхаються!

Я згадую про них і думаю: якщо вони жартують з цього, то чого мені сумувати? Вони справді все втратили, навіть документи!

"Звісно, нам страшно всім. Немає людини, якій би не було страшно. Та є головне правило: якщо ми почнемо панікувати, ми не зможемо приймати правильні рішення. Ти не зможеш об’єктивно оцінювати ситуацію і вчинити саме те, що вбереже твою родину".

Я не можу панікувати й показувати моїм дітям свій страх, адже вони наслідуватимуть мене. От моя доця каже: «Коли я виросту, допоможете мені дати росіянам сковорідкою по лобі? А по дупі? А поставити їх у куток? А посадити в клітку? А розстріляти?» (Ред.: сміється).

Їй 3.5 роки, і вона все розуміє. Якщо вона бачитиме переляканого тата – а мені справді страшно – то вона сильно переживатиме. А їм потрібно нормально спати. Їм потрібно тримати себе в руках. І ми за це відповідальні.

Це не війна

Коли відкрилося все, що пережила Буча, накрили різні відчуття.

"Те, що там відбулося, – це величезне горе. Це не війна, це геноцид. В моєму розумінні війна – це інше".

Мої бабусі розповідали про Другу світову. Вони розповідали, що фашисти стріляли, забирали речі, але не вчиняли те, що було вчинено в передмістях Києва.

От у бабусі по тату був випадок: вони були багатодітною сім’єю. Якось під час війни німці привезли саджанці дерев, щоб висадити на окупованих територіях. Частину саджанців віддали родині бабусі: мовляв, садіть, виросте – буде вам прогодуватися.

З того, що мені розповідали, то німці не вчиняли геноцид – вони займалися війною. Деякі навіть стріляли вгору, аби не вбити людину.

Та, звісно, вони були різні.

Навчитися під час війни

"Напевно, найголовніше, чого навчилися всі в нашій родині – більше чути одне одного, планувати з огляду на потреби одне одного. Спілкуватися одне з одним".

Спочатку, навіть до народження Мирослава, ми чергували біля дров’яного котла на вулиці: тато його палив, а коли він ішов спати, я, поки працював, періодично робив обходи території, прислухаючись до подій довкола. Далі – кілька годин поспав і на роботу (ред: сміється).

Після Перемоги

Спочатку відсвяткую! Я візьму відпустку на цей день! З’їжджу в магазин, візьму віскі чи коньяку, м’яса, заберу дружину й дітей, і ми посмажимо м’яса чи риби на мангалі.

Друге – встановлю третє крісло з ізофіксами в авто (ред.: сміється)! Нині це доволі складно зробити.

"Зараз ми плануємо щонайдалі на два дні. Війна хоча й «відсунулась» від нас, але не спинилась.

Ми розуміємо, що це все триватиме, мабуть, до кінця року: наших ворогів іще багато".

Ми маємо повернути всі наші території, і для цього потрібен час.

Меседж собі до війни

Зроби родині паспорти для виїзду закордон!

Мені брат ще за пару тижнів казав: зроби! Адже виїхати звідси завжди можна – ми знаємо ці доріжки.

Я й нині усе ще про це міркую. Зараз у Броварах, на жаль, із цим складно: у ЦНАПах не працюють електронні черги й не видають талончиків. Черги величезні.

Меседж Лізардам

Була нещодавно новина: за понад 70 днів війни на Київщині народилося 2103 дитини. Війна-не війна, а життя продовжується.

"І в нас дуже багато зобов’язань: перед нашою родиною, адже її потрібно підтримувати – дітей, дружин, батьків. Ми маємо підтримувати й іншу родину – нашу Компанію: ми винні нашим колегам, які на нас розраховують. Ми не можемо підвести наших Клієнтів, які теж намагаються працювати у цей складний період".

Ми не повинні сильно журитися. І не треба почуватися винними за ті рішення, які ми приймали в цей час. Кожен з нас приймав правильні на той момент для себе рішення.

Ми залишаємося разом, ми відкриті для допомоги одне одному. І от це – наша єдність, готовність допомогти і підтримати – це після власної родини найголовніше. Адже завдяки гнучкості нашої Компанії ми маємо можливість забезпечувати наші родини усім потрібним.

Багато бізнесів не можуть зараз працювати. Мій університетський друг працював в одному з найбільших інтернет-магазинів України. Їх залишили безробітними. І як себе годувати?

Те, що наша Компанія так добре тримається, – це великий виграш. І ми маємо дуже старатися, аби підтримувати її.

"Проблеми минуть – війна тимчасова. Головне не втратити нашу людяність і колективний дух, взаємну підтримку. Адже Компанія «не кидає своїх», і головне – бути частиною Компанії. Не лише отримувати, а й бути готовими давати".

Наостанок

Війна показала кілька дуже важливих речей.
Що ми – сильний народ, ми – нація.

"Що наша Компанія дуже гнучка. Це ми продемонстрували нашим Партнерам ще під час коронавірусних обмежень: дайте нам працювати з будь-якого місця, і ми робитимемо це якісно".

Що під час війни щонайперше ми маємо робити свою роботу так само якісно, як і раніше. Компанія забезпечуватиме виконання своїх обов’язків перед Партнерами, перед Лізардами, платитиме податки державі, що підтримуватимуть нашу економіку – а нам дуже потрібна сильна економіка.

Що ми можемо разом DDOSити росію так, що навіть там визнали, як ефективно ми це робимо. Мій домашній ПК відправляв запитів стільки, що мій VPN відпадав десь за годину. Його треба було постійно перезапускати (ред.: сміється). Я навіть чекав претензій від провайдера, але там поки що все тихо.

"І ось так – разом – ми втримаємось".

Украй шкода людей, що загинули, постраждали. На жаль, ми їх не повернемо. На жаль, ще багато кого ми втратимо. Але в нас є мета, до якої нам треба йти.

І дійдемо ми лише разом.