УКР
РУС
ENG
Час прочитання –
Ми зідзвонюємося з Максимом протягом його робочого дня – він з'являється на відео в яскравій формі Червоного Хреста, періодично відповідає на виклики по рації і краєм ока продовжує контролювати ситуацію довкола, спрямовуючи дорослих, що прибули на реєстрацію, і відловлюючи дітей, які йдуть гуляти «куди не треба».
Нам пощастило: повітряних тривог немає і ми записуємо інтерв'ю з першого разу. Максим багато жартує й кепкує, то розповідаючи про свою «маленьку машинку правильного кольору» – як і розпізнавальні жовті пов'язки на рукавах воїнів ЗСУ. То описуючи своє перше спальне місце у Червоному Хресті – пафосний зелений диван із вензелями під уквітчаною весільною аркою. То згадуючи, як під час розпису молодят у Палаці урочистих заходів «пів зали було зайнято «родичами» у червоних куртках».
Життєрадісний голос Максима змінюється лише насамкінець, коли ми, вже прощаючись, заговорили про Перемогу і як завзято ми її святкуватимемо. Всі разом.
"Я дуже цього чекаю", – дещо сумно посміхнувся він.
...Ми домовляємося, що це станеться вже незабаром ...
Про зараз
Я залишився у своєму рідному Миколаєві від початку цього «збройного конфлікту»*. Перших кілька днів намагався «знайти себе»: хотів записатися в ТрО, але не вийшло – нас залишили б на казарменному положенні, а не розподілили на захист нашого району.
Потім я розпочав незалежну волонтерську діяльність: вже на другий день війни ми з другом організували гуманітарну допомогу, закупили речі першої необхідності – чай, батончики, паперові рушники, шкарпетки, зубні щітки та пасти, мило – все, що може стати в пригоді на блокпостах.
“Ми привезли це все до пункту прийому Червоного Хреста** (ред.: ТЧХУ) і...не встигли назад додому. Тому що розвели мости, щоб не дати ворогові просунутися далі”.
Таким чином я залишився у пункті Червоного Хреста. І ось уже рівно місяць я не ночую вдома. Намагаюся навідувати маму, привозити їй продукти та допомогу, але одразу повертаюся назад.
24 лютого. Ранок
Напередодні я дуже пізно ліг спати, десь о 1:30. Тому що ретельно моніторив політичну ситуацію, прослуховував годинні «спічі» цього… «істоти» про «визнання лднр». Я вже розумів, що щось почнеться.
"О 4:55 я прокинувся від гучного звуку. Спочатку спросоння нічого не зрозумів – не дарма ці удари завдаються о такій годині, коли людина не здатна швидко ухвалювати рішення. Тож я продовжив спати. Але вже за мить у голові спливло все те, що я нещодавно читав. І я зрозумів, що це серйозно”.
У цей час у місцевих чатах уже повним ходом обговорювали прецедент: хтось навіть писав, що, мовляв, навчання почалися.
Першого удару було завдано крилатими ракетами по місцевому аеродрому Кульбакіно. Я жив на протилежному боці міста, і там теж було чутно. Потім я побачив нове звернення цієї… «людини» про те, що «починається спецоперація». І стало очевидним: починається «лютий треш».
Перші години масованого вторгнення
Треба було організувати варту з місцевих мужиків для забезпечення порядку: в ті дні було дуже багато міток, їх треба було оперативно затирати. Працювали диверсанти, мародери. Потрібно було розпочинати гуманітарну місію: записувати, де є інваліди, люди похилого віку, багатодітні родини, щоб розуміти, хто одразу потребуватиме допомоги.
Вже було зрозуміло, що декількома днями все не закінчиться. Але люди не були готові.
"Ніхто не хотів на той момент брати на себе відповідальність. Навіть соціальні служби відмовлялися працювати. Усі були в якомусь тумані. Всі думали, що нічого «такого» не може статися".
– (авт.) Звідки таке чітке розуміння, що потрібно було робити?
Воно спало мені на думку 24 лютого о 4:55 (ред.: сміється)
Звісно, я за тиждень підготувався, адже було зрозуміло, що щось буде: я закупився продуктами – консерви, крупи, «мівіна». Зняв готівку, близько $240, бо не бачив сенсу знімати більше – на рахунку вони в більшій безпеці. І далі діяв за обставинами.
Перші волонтери
Незабаром після першої гуманітарної поставки, придбаної разом з моїм другом, я об'єднав зусилля з однією дівчиною, яка знається на медикаментах. Ми з нею збирали гроші, в тому числі і через соцмережі, щоб закуповувати потрібні ліки та безкоштовно роздавати їх тим, хто потребує.
Далі підключився ще один із моїх друзів. Він – фотограф, який евакуювався на Захід України. Там він став продавати свої фотографії та всі виручені кошти, як і допомогу від його друзів з-за кордону, передавав волонтерам, у тім числі й мені.
"За тритижневий період він переказав людям близько 500 тис. грн. За цей же час оборот по моїй карті становив близько 100 тис грн. Сподіваюся, після війни мене не злапає за це фінмоніторинг" (ред.: сміється).
Наразі вже процеси закупівель налагоджені, збирати гроші потреби немає.
Протягом інтерв'ю Максим помічає підлітків, що крадуться повз, і змінює голос на суворий. Виходить не дуже – надто по-доброму:
– Так, малеча, ви куди?
– Туди…
– А навіщо?
– Погуляти…
– Гуляйте тут, будь ласка. «Туди» не треба гуляти...
«Малеча» слухняно повертається. І бешкетний голос Макса – теж.
Робота в Червоному Хресті
Станом на зараз я працюю в пункті евакуації біженців із селищ, які зазнають бомбардувань та обстрілів. Ми реєструємо людей, забезпечуємо їх їжею, надаємо допомогу, розселяємо. Причому в досить гарні умови – до гуртожитків гарного рівня, до інших наданих нам будівель. Багато приміщень були відразу і без будь-яких умов передані Червоному Хресту.
Також я забираю продукти харчування з наших складів, займаюся закупівлями.
Раніше я працював на нашій головній базі – це взагалі дуже цікаве місце: мало того, що це – Палац урочистих заходів, та ще й у попередні сто років там вели метричні книги, записуючи в них немовлят. Дуже незвичайна для Миколаєва будівля нестандартної архітектури: виглядає як зруб, але зроблений із каменя. Моє перше спальне місце – пафосний диван під весільною аркою із квітів. Досить комічно виглядає серед усіх цих подій (ред.: сміється).
Там я забирав гуманітарку в перші дні, возив готові обіди, продукти харчування та побутову хімію по лікарнях.
Майже одразу наші приміщення були забиті всім необхідним – речами, продуктами, побутовою хімією, цигарками! Місцеві мешканці на власний розсуд вирішили закупитись і принести це все туди. Самоорганізованість, співпереживання на найвищому рівні!
"Багато підприємців Миколаєва згуртувалися й готують обіди для лікарень, волонтерів, військових, і все власним коштом! Так що я тепер знаю, до кого я після Перемоги ходитиму, хто не злився й не зрадив".
Далі, звісно, почали надходити вантажі з інших регіонів, інших країн. На одному зі складів навіть є вантаж із Червоного Хреста Китаю. Тепер не лише люди нам допомагають – ми самі людям допомагаємо. Наші сьогоднішні завдання – це забезпечення допомогою інвалідів І-ІІ групи та багатодітних родин. Ми покриваємо цю категорію населення. Решті допомагають інші волонтерські центри. Вже підключились соціальні служби. Раніше вони просто відправляли всіх до Червоного Хреста, що не дуже порядно, як на мене.
Перший тиждень війни
Працювати не виходило. І не виходить досі. Я дуже вдячний моєму керівникові, який зміг підстрахувати мене на проекті та чекає на моє повернення.
Я був здивований, що Компанія демонструє таке гарне ставлення до співробітників при всіх цих подіях – і ці інформаційні зведення, й інформування про те, що відбувається в Компанії, і турбота про співробітників ... Це дуже круто – розуміти і знати, що відбувається. Дуже круто було б знати і про колег – чим живуть, чим займаються.
У нас зараз напрочуд тихо. Але вже кілька тижнів тут відбуваються обстріли, і часто сирени повітряних тривог навіть не встигають спрацювати.
Так, приміром, було кілька днів тому: я, здавалося б, у спокійній обстановці їду на склад, де мою невелику машинку нівроку навантажують – вона аж присіла. У зв'язку з цим я змінюю плани і, замість поїздки по кількох точках, їду безпосередньо в наш пункт.
"Вже зовсім скоро я чую поруч характерні звуки ракет, що прилітають, потім вибухи. Озираюся і бачу: за метрів 300 від мене прилетіла авіабомба на парашуті. Саме туди, де я збирався проїжджати, якби рухався запланованим раніше маршрутом. І якраз через дорогу від місця, де я зазвичай паркуюсь”.
Тривогу увімкнули вже після вибуху. На щастя, будівля, куди «прилетіло», була порожньою й жертв не було. Але буквально через дорогу перебували рідні та близькі люди.
На жаль, я не зможу за цих обставин залишатися вдома та повноцінно працювати на проектах. Я побачу своє повернення після Перемоги (ред.: з 1 квітня Максиму вдається працювати part-time).
Власний Байрактар
Якось до нас на одну із баз прибився молодий котик. Спочатку він усіх боявся, стривожено нявкав і побоювався до нас підходити. Потім ми впустили його до нас і виявили, що він зовсім домашній. Його хтось викинув. Він навіть із жовтеньким нашийником був, напевно, готували його до служби в ТрО (ред.: сміється).
Він досить швидко адаптувався. Виявився дуже лагідним і зовсім неагресивним. Постійно м'яв лапками поверхні і нас. Спав разом із нами.
Ми назвали його мейнстрімно – Байрактаром, тож тепер він – офіційно наш бойовий кіт. Зараз я працюю на іншій базі, але коли приїжджаю на першу – Байрактар завжди там, із хлопцями.
Про стресостійкість
"Всередині мене, звичайно, є хвилювання. Але я, займаючись цією волонтерською діяльністю, не маю права "ходити з кислою пикою", наганяти паніку на інших – я так не можу і не хочу".
Якщо щось має статися, я цього не зміню. Я не вірю в Бога, але вірю в теорію ймовірності і трішечки в долю. Бо випадковості не випадкові, і часто я за своє життя спостерігав цьому підтвердження. Якщо щось відбувається, я певен, так і має бути. Тож я прагну вирішувати проблеми в міру їх надходження. Тому, мабуть, і не впадаю у негатив.
Про плани після Перемоги
Звісно, насамперед хочу повернутися до роботи – до команди, до проектів, до клієнтів. Мені досі ніяково, що я випав із робочого процесу. Але мені кажуть, що, начебто, все гаразд… Міркую іноді: ось щойно ж почав жити, кар'єрний ріст пішов, і тут на тобі – як на зло… (ред.: сміється)
Другим напрямком для мене буде волонтерство.
”Я хочу у вільний від роботи час продовжувати допомагати людям – відновлювати розбиті селища, забезпечувати роботою, речами першої необхідності”.
Для цього я хотів би створити громадську організацію та фонд, метою якого буде відновлення мирної інфраструктури, налагодження господарської діяльності, пошук та повернення додому людей.
Якщо будуть інвестори та меценати, я зможу спрямовувати їхні кошти на допомогу людям. Упевнений, що після перемоги в Україну вливатимуться великі гроші для відновлення інфраструктури, покриття цих багатомільярдних збитків.
Меседж собі в 25-26 лютого
Рухайся тим курсом, яким рухаєшся зараз.
Перші тиждень-два повністю змінили наші цінності та пріоритети. Усі проблеми, які були «до», виявилися взагалі не проблемами, тепер їх навіть так називати гріх.
"Ще порадив би собі насолоджуватися мирним небом, зоряним небом. Це – один із позитивних моментів зараз: нескінченне зоряне небо, яке ми спостерігаємо в умовах світломаскування. Виходиш на балкон і насолоджуєшся цією тишею та зірками".
Меседж Лізардам
На жаль, я не з усіма тісно спілкуюся – це переважно хлопці, які цікавляться, як справи. У перші дні тісно спілкувався із колегою з Херсона, оскільки вони всю цю орду «зустрічали».
"Я бажаю Лізардам, щоби берегли себе та своїх близьких.
Щоб об'єднувалися та допомагали всіма можливими способами – чи то волонтерство, інформаційна війна. Чи робота, щоб запустити економіку, сплачувати податки, підтримувати державу".
Щоб займалися тим, чим хотіли б, чого душа прагне.
Ми всі різні: я, приміром, досі бажаю захищати країну зі зброєю в руках. Але я розумію, що досвіду не маю, я не служив…
Тому зараз я виконую ту роботу, якою можу принести найбільшу користь.
*Оскільки Максим давав інтерв'ю безпосередньо під час виконання обов'язків постійного співробітника ТЧХУ, він повинен неухильно дотримуватися офіційної «нейтральної позиції» організації та застосовувати офіційно прийняту термінологію. Таким чином, під час нашої розмови жодних інших термінів, окрім «збройний конфлікт», звучати не могло.
**Товариство Червоного Хреста України (ТЧХУ) – окрема від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) організація, яка має винятково національний мандат і працює лише на території України. У світлі останнього прецеденту з неоднозначним рішенням МКЧХ відкрити офіси та гуманітарні пункти в росії нібито з метою надання допомоги українцям, вивезеним на територію держави-агресора, Товариство Червоного Хреста України випустило офіційну заяву. У ній організація наголошує: «Червоний Хрест України не має жодного стосунку до офіційного візиту МКЧХ до російської федерації, не має жодного стосунку до відкриття офісів чи гуманітарних пунктів у ростові-на-дону».